Олександра ? (Давидова)

Материал из Родовод.

События

рождение ребёнка: ♂ Степан Олександрович Давидов [Давидови]

рождение ребёнка: ♂ Евлампий Александрович Давыдов [Давыдовы]

рождение ребёнка: ♂ Дмитрий Александрович Давыдов [Давыдовы] ум. 1915

брак: ♂ Олександр Давидов [Давидови]

Заметки

Тиха радість лагідної бабусі Олени та її доньки Юлії, бо народився первісток, хлопчик, якому судилося зростати одинаком. До речі, мати письменника була з роду Яновських із Сорочинців, себто чи не родичка славетного Гоголя. Проте Борис Дмитрович не вельми визнавав цю спорідненість, горнувся більше до батькового роду. І дуже любив свого безталанного батька. Його люди вважали диваком, невдахою. Хто нишком співчував, а хто в вічі насміхався. І все тому, що він був наскрізь ліричною і зовсім не практичною людиною, не вмів збивати копійку, мав різні романтичні захоплення — любив мандри, полювання і, що було для його часу дуже чудним, різну техніку. Не зміг продовжити попівську традицію батька й діда, не зміг учитися в бурсі, зате закінчив технічну школу й став машиністом. Роботу одержав у Брянську, куди й переїхала до нього дружина з малим Борисом, якому сповнилося тільки рік.

З Брянськом назавжди пов'язалися для малого Бориса «крижані мережки» на шибках, «холодні пластівці пухкого снігу». Зате Україна уявлялася йому в дитинстві як земля вічного літа, де завжди тепло, сонячно, ясно, де веселі білі хати, соковиті й солодкі кавуни. Бо ж тільки влітку Борис їхав на батьківщину — до Ромен, до баби по матері, і до Недригайлова, до баби по батькові, а восени знову повертався на «засніжену північ». Тому-то й видавалася йому Україна райською стороною.

Однак і тут не обходилось без колючок. І все через мову. Справа в тому, що Борис розмовляв по-російськи, а це по-різному сприймали його баби, про що він на схилі віку розповість у чудовому автобіографічному оповіданні «Бабині казки». Лагідній роменській бабусі Олені надзвичайно подобався «городський» онучок з його «культурною мовою», вона захоплювалася його декламаціями на кшталт «Петушок, петушок, золотой гребешок». Недригайлівська ж баба Олександра не хотіла їх і чути, вона гнівно обурювалася звичаями свого недоладного, на її думку, онука: «Щоб отаке мале і не по-нашому базікало! І в кого воно вдалось, отаке перекотиполе?». Та саме ця сувора баба закинула в серце хлопця перші зерна любові до рідного краю і до рідної мови. І, може, ця її суворість допомогла згодом Борисові набрести на праведну стежку, що привела його до рідного порога. Найдужче вплинули на онука її пісні й перекази про козаків, особливо ж про того сміливця, що по-лицарськи гукає своїм недругам: «Наїжджайте, воріженьки, сам вас викликаю». Чи ж думалося бабі Олександрі, що з усіх її численних онучат саме той, якого вона зневажала за чужомовність, найглибше заховає в серці її заповіт і сам згодом стане, як той останній козак-лицар, на сторожі рідного слова, ніколи не зрадить його, ще й буде терпіти за любов до нього муки не менші, ніж його чубаті предки, хіба що на палі не сидітиме?..

І, сповнена радощів і гордощів за успіхи онука, завжди захоплено зверталася до когось із присутніх:

— І глядіть, як воно чеше, як ви мов ля цей Бориско! Ну, просто як по книжці батує!

Недригайлівська баба Олександра інакше дивилася на це. До неї з «петушком» або віршиком «Вечер был, сверкали звезды» і не підходь! З-поміж своїх численних онучат вона явно недолюблювала мене і не раз казала:

— Щоб отаке мале і вже не по-нашому базікало! І в кого тільки воно вдалось, отаке перекотиполе?..

Я тьмяно догадувався, що то значило в баби «не по-нашому», але що таке перекотиполе — збагнути не міг, а питатися в старої буркотливої баби було страшно. Я бачив, що й батька мого, дарма що він був її наймолодший син, баба Олександра не дуже шанувала за те, що він, Дмитро, «подався з дурного розуму хтозна-чого світ за очі в тую Московщину між майстеровщину, замість того, щоб роду й землі держатися».

Баба не тільки що нікуди не виїздила з Недригайлова, вона рідко куди виходила з свого двору, а якщо й виходила, то далі церкви не сунулась.

Я побоювався баби Олександри і сам до неї ніколи не підходив. Та баба Олександра могла бути й іншою. Начистить, бувало, з дядиною Марією та з старшими моїми двоюрідними сестрами картоплі на вечерю, вимиє руки й вийде на вулицю. Сяде на призьбі і до нас, цілої купи своїх онуків та онучок:

— Ану, діти, гратись у гусей та вовка!

Ми вже знаємо, що треба робити: одбігаємо на другий бік вулиці, до хати якогось дядька Степана, того самого Степана, що його позаторік бугай панський у живіт буцнув, і чекаємо. Баба підіймає високо до очей долоню ребром, мов дивиться кудись далеко, й поважно каже:

— Гуси, додому!

— Чого? — хором питаємо ми, хоч усе дальше нам наперед уже давно відомо.

— Вовк за горою.

— Що він робить?

— Гуску скубе!

— Гиля-гиля! — весело кричимо ми й стрімголов летимо до теплих бабиних колін, а вона, як добра господиня гусей, пригортає кожного з нас до себе. Хто прибіг останній, тому й бути вовком. Коли ми засапувались і пашіли від біганини, баба збирала нас у коло й починала разом з нами співати. Вона пильнувала, щоб співали всі, раз у раз поглядаючи на мене, бо, за її словами, я «таке дурне, що й пісні путньої не знає!». Хоч я і не перечив бабі, але тут я вже почував свою перевагу, бо вмів ще в Брянську співати «Марсельєзу», «Смело, товарищи, в ногу» і «Вьі жертвою пали», та з цими піснями до баби Олександри й близько не підступай! Вона визнавала тільки три свої найулюбленіші пісні, які кожного разу загадувала співати й нам. Першою був «Заповіт» — його перша й остання строфи. Хто зна, чи вона не хотіла, чи просто не знала середини «Заповіту», як, можливо, через малописьменність свою, не знала й автора його, а тільки ні про Тараса Шевченка, ні про його заклик: «Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!» вона й словом ніколи не обмовилася. Доспівавши «Не забудьте пом'янути незлим, тихим словом», ми переходили до жвавенької пісеньки «Тече річка невеличка», а далі бралися за бабиним проводом до «Козаченьку, куди йдеш». Ця пісня, як і багато інших українських пісень, завжди дивувала мене контрастною суперечливістю свого мотиву: починалася журно й враз, без особливої на те внутрішньої причини, переходила на веселий, майже грайливий приспів:

Я вернуся, серденько, восени, як упаде листячко з калини.

Немов і сама пісня хотіла вирватись із безпросвітньої вічної журби народу й вдарити об землю тим лихом-жур-бою. Але кінець цієї пісні баба, попри все, виводила сумним, мінорним речитативом:

А як жито зацвіло,

Прийшла звістка у село:

Не вертатись вже додому козаку —

Заснув в степу він, сердега, довіку...

Баба сама підпадала під враження проспіваної пісні й, доспівавши останні слова, журно зітхала й проказувала до нас, немов пояснюючи:

— Заснув отож козак довіку, в бою поліг...

Рідко бувало, щоб після цього баба не переводила мову на давнину — про козаків, татар, польську шляхту... І оповідала те все не з книжок, яких ніколи не читала, а з народних уст, як дійшло воно до неї з діда-прадіда.

Одного вечора, невдовзі після того, як ми з дорослими їздили за Сулу на городище в неділю погуляти, баба розповіла таке: — А то ще було швед проз наш Недригайлів проходив. Так тоді всі люди в Недригайлові заповзялися вмерти, а не пустити сюди ворога. Отож тоді на тій горі, де городище, і облягли наших козаченьків вороги звідусіль та й ну ж їх воювати. Бились козаки день, бились другий, а на третій невдержка в них вийшла: пороху не стало. Не стало, значить, у них пороху, поламалися списи, шаблі козацькі пощербились, а вони все б'ються. Билися навкулачки, гроші ворогові межи очі кидали, а не піддалися! Так усі там і погинули до одного...— закінчила баба свою сумну розповідь, а потім по-діловому додала: — Воно й досі на дні Сули під тою горою козацькі барила з золотом лежать, тільки ж нема кому їх дістати відтіля...— і, зітхнувши, невдоволено буркотіла: — Тепер і люди пішли все миршаві та ледачі, куди їм там лізти кладу козацького шукати!

Мене мало цікавило золото на дні Сули, а от завзятість козаків захопила, і мені хотілось уточнити не зовсім ясну бабину розповідь:

— А з ким же, бабусю, билися тоді козаки?

— Як — з ким? Звісно, з ворогом, дурний!

Баба починала сердитися на мою допитливість. їй самій було байдуже, з ким саме ото билися козаки, головне; що бились і загинули. Однак бабина відповідь не вичерпувала цілої низки питань, що враз постали передо мною, і я замислився.

• http://chytanka.com.ua/static/606.ukr.html

Ближайшие предки и потомки