ВНИМАНИЕ! ПРОЧТИТЕ ЭТО ОБРАЩЕНИЕ!!!

Василий Емельянович Романюк р. 9 декабрь 1925 ум. 14 июль 1995

Материал из Родовод.

Запись:579869

Род	Романюки
Пол	мужчина
Полное имя от рождения	Василий Емельянович Романюк
Родители ♂ Емельян Семёнович Романюк [Романюки] р. 1894 ум. 1946 ♀ Ганна Якимівна ? (Романюк) [?] р. 1903
Вики-страница	wikipedia:uk:Володимир (патріарх Київський)

События

9 декабрь 1925 рождение: Химчин, Косовский уезд, Станиславское воеводство

9 декабрь 1925 крещение: Химчин, Косовский уезд, Станиславское воеводство

24 сентябрь 1954 брак: ♀ Марія Марківна Антонюк (Романюк) [Антонюки] р. 1924 ум. 1987

12 сентябрь 1959 рождение ребёнка: Косів, Косівський район, Івано-Франківська область, УРСР, СРСР, ♂ Тарасій Васильович Романюк [Романюки] р. 12 сентябрь 1959 ум. 6 май 2010

14 июль 1995 смерть: Киев, Украина

18 июль 1995 похороны: Киев, Украина

Заметки

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І (у миру Васи́ль Омеля́нович Романю́к (*9 грудня 1925, Химчин — †14 липня 1995, Київ) — український православний релігійний діяч, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП (1993 — 1995).

Народився у селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської області). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі.

Важливий вплив на становлення світогляду В.Романюка справило родинне виховання, яке ґрунтувалося на релігійних і національних традиціях українського народу. Ще з ранніх дитячих років батьками були закладені віра в Бога, любов і відданість до рідного краю, повага до людей.

Значним авторитетом для малого Василя був священик, якого в селі особливо поважали, прислухалися до його порад. В.Романюк змалку у своєму Хімчині прислуговував священику у вівтарі, навіть його дитячі ігри відтворювали службу Божу. Бажання стати священиком виникло в нього ще з раннього дитинства. У той час відвідував церкву, читав релігійну літературу, співав у церковному хорі.

Вагомим чинником становлення В.Романюка як особистості стало його своєрідне ставлення до природи. Мальовничі краєвиди, велич могутніх Карпат, краса Гуцульщини назавжди залишились у його серці. Йому була притаманна особлива любов до природи, її внутрішнє відчуття, тісний зв’язок з усім живим. Попри проведену велику пошукову роботу нам не вдалося віднайти необхідний фактичний матеріал для змалювання повного історичного портрета В.Романюка в ранній період його життя та діяльності.

Уперше засуджений 19-літнім — за належність до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим

Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області.

1946 в таборі засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував в Магаданській області. Церква[ред.]

У 1959 закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію.

З 1964 до 1972 — священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Російської Православної Церкви.

У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.

У січні 1972 заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Покарання відбуває у таборі ЖХ-389/1-8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства.

У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви. З листопада 1979 — член Української Гельсінської Групи.

У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української Православної Церкви Америки Андрій нагороджує Романюка вищою священичою відзнакою — митрою.

У червні 1987 виступає з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії.

Після повернення в Україну 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

Виступав за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус Патріархату.

З 1991 очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

Одним із фундаторів УПЦ-Київського Патріархату (заснована у червні 1992).

17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським.

Після смерті Патріарха Мстислава став місценаглядачем Патріаршого престолу (14 червня 1993 року) із возведенням у сан митрополита.

На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).

Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Помер від четвертого інфаркту — з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества майже сім провів у лікарні (наслідок 17 років ув'язнення в радянських концтаборах). Згідно з деякими джерелами знайдений мертвим 14 липня 1995 року за нез'ясованих обставин.

18 липня 1995 року спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір з боку духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України.

В день похорон Патріарха Володимира у Києві «за старшого» залишили щойно призначеного віце-прем'єром з економічних питань Романа Шпека, який не міг вирішувати питання, що не входили до його компетенції — питання полягало у виділенні місця під поховання патріарха. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до КМУ України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря та забезпечити супроводження траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, на думку багатьох, демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви і її вірних.

18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП прийняв рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоби повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг. При цьому працівники «Беркуту» використовували спецзасоби — сльозогінний газ і гумові кийки. Підійшовши до стін Собору св. Софії, учасники процесії побачили, що вхід до собору зачинений, а всередині повно міліції. В цей час народні депутати гарячково намагалися когось знайти з керівництва держави, щоби переконати в необхідності поховання Патріарха в соборі св. Софії, враховуючи його заслуги перед українським народом. Проте все було марно. О 16 годині 30 хвилин учасники похоронної процесії: народні депутати, священики, члени УНА-УНСО розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Цього від них ніхто не чекав, міліція була не готовою до такого повороту подій і чекала вказівок від свого керівництва, а те, в свою чергу, шукало виходи на керівників держави. Не відомо, хто дав наказ бити учасників похоронної процесії, але такий наказ було надано -оскільки без відповідних вказівок у таких ситуаціях міліція не діє.

О 19:20, коли могилу було викопано, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дав розпорядження загонам «Беркуту» розігнати процесію. Хтось скомандував: «Натовп бити — унсовців калічити!» Відчинилась брама дзвіниці і з неї вискочило кілька сот «беркутівців». Деякий час стрільці УНСО разом зі священиками своїми тілами стримували натиск «Беркуту», поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площу заповнила міліція, яка добивала гумовими кийками лежачих та шматувала українські державні прапори, дісталося і народним депутатам. Внаслідок дій міліції багато людей отримали серйозні травми. Близько 22 години працівники міліції зняли кордон навколо могили. Учасники похорону засипали її землею і відслужили молебень.

Похований біля брами св. Софії у Києві.

...

Жизнь Василия Романюка стала примером подвижничества для многих. Девятнадцатилетнего Василия арестовали восени в 1944 году за связки из ОУН. Его 15-летнего брата убили энкаведисты. В Сибири на ссылке погиб отец, Омельян Романюк. Василию присудили 20 лет, вдвое уменьшив срок через неповнолитнисть. Впрочем уже в 1946 его осудили во второй раз, «за антисоветскую агитацию и пропаганду», поэтому из полтавского «исправительно-трудового лагеря» попал на руднике Колымы (куда узников переправляли в трюме корабля). С 1953 года началась ссылка в Магадане. Там Василий Романюк познакомился со своей будущей женой Марией, осужденной за связки из УПА. В 1958-ом супруги вернулись в Украину поселившись в Косови. В следующем году закончил Высшие богословские курсы в Ивано-Франковске преподаватели которых получали образование в Инсбруку, Брюсселе и Риме. Василий еще сызмальства прислуживал священнику в родном селе Химчин, однако к глубокой вере у Бога, за его воспоминаниями, пришел под время заключения в сталинских лагерях. Вместе с ним карали верных, священников и владык разных церквей — православнои,греко-католической, старообрядской, истинно православной. Поэтому тюрьма стала для будущего Патриарха высшей школой богословия, философии и толерантности. Однако уполномоченные по делам религии долго не позволяли Василию Романюку стать священником. Только в 1964 году епископ Иосиф рукоположил его на Вербное воскресенье в Ивано-Франковском кафедральном соборе. В каждом селе, где служил отец Василий, сразу увеличивалось парафиян возобновлялись церковные хоры, оживали народные традиции колядования, гагилок. Больше всего притягивало сердца паствы чрезвычайное милосердие отца. 84-летняя Тодосия Плитка-Сорохан, которую много лет карали в советском концлагере, вспоминает, как ее родную Криворивню посетило все семейство Романюкив. «Я само ремонтировала свою недотлевшую хату, — рассказывает госпожа Тодосия. — И священник-страдник из своей убогой копилки дал мне 30 рублей, когда сам еще не имел крыши над председателем. Говорил, что если бы все пройшли такую дорогу, то были бы милостивыми».