ВНИМАНИЕ! ПРОЧТИТЕ ЭТО ОБРАЩЕНИЕ!!!

Иван Иванович Михновский р. 1823 ум. 1906

Материал из Родовод.

Запись:578898

Род	Михновские
Пол	мужчина
Полное имя от рождения	Иван Иванович Михновский
Родители ♂ Иван Михновский [Михновские]

События

1823 рождение:

рождение ребёнка: ♂ Володимир Іванович Міхновський [Міхновські]

рождение ребёнка: ♀ Олимпиада Ивановна Михновская (Совачева) [Михновские]

брак: ♀ Александра Фёдоровна ? (Михновская) [?] р. 1827

1865 рождение ребёнка: ♂ Гавриил Иванович Михновский [Михновские] р. 1865 ум. 1910

1870 рождение ребёнка: ♂ Юрий Иванович Михновский [Михновские] р. 1870 ум. 1917

31 март 1873 рождение ребёнка: Турівка, Полтавська губернія, Російська імперія, ♂ Николай Иванович Михновский [Михновские] р. 31 март 1873 ум. 3 май 1924

1906 смерть:

Заметки

Дід Миколи — Іван Міхновський — був парафіяльним священиком у Золотоніському повіті Полтавської губернії. Його син (Миколин батько) Іван Іванович Міхновський народився у 1823 р. Коли настав час обирати життєвий шлях Івану, пішли звичним для священницьких сімей того часу шляхом — хлопця направили до Полтавської духовної семінарії. Тоді це було зовсім близько: до 1862 р. Полтавська духовна семінарія знаходилася у Переяславі — сусідньому з рідним Івану Золотоніським повітом Полтавської губернії. По закінченні семінарії двадцятирічний священик у 1843 р. дістав призначення до села Турівки Прилуцького повіту Полтавської губернії. Напевне, це призначення не суперечило волі самого Івана, адже Турівка знаходилася неподалік від Переяслава і Золотоноші. Мабуть, він не хотів відриватися далеко від батьківського дому і для нього не мала істотного значення та обставина, що Турівка розташована у далекому північно–західному закутку Полтавської губернії, а до Полтави було значно далі, ніж, наприклад, до Києва чи Чернігова. До речі, напевне саме через це адміністративна підпорядкованість Турівки неодноразово змінювалася. Була вона у складі Пирятинського, а потім Прилуцького повіту Полтавської губернії. Нині це досить велике село Згурівського району на сході Київської області. Свою історичну назву село зберегло.

Вибір Івана Івановича Міхновського виявився напрочуд вдалим. Турівка вже тоді була великим селом з багатою історією. Її назва вперше згадується в історичних джерелах за 1640 р. Село потопало в оточенні мальовничої української природи, навколо були луки, ліси, неподалік текла річка Перевод, що впадала в Удай, притоку Сули. У цьому селі Іван Міхновський прослужив парафіяльним священиком майже 50 років, остаточно звільнившись на заслужений відпочинок на початку 1890–х рр. Не виїжджаючи часто з Турівки, Іван Міхновський разом з тим не залишився на периферії громадсько–політичного життя України. Спілкування з віруючими давало йому змогу постійно тримати руку на пульсі настроїв селянства. Як людина освічена, Міхновський мав змогу одержувати інформацію про події в Україні з періодичної преси та книг. Нарешті, у Турівці доля звела його з видатними людьми тодішньої України, які справили особливо глибокий вплив на формування світогляду.

Перш за все — це місцевий поміщик Микола Андрійович Маркевич. Його предки належали до козацько–старшинського роду Маркевичів. Турівка була передана їм у 1714 р. гетьманом Іваном Скоропадським. Переходячи від батька до сина, у 1832 р. це село дісталося М.А. Маркевичу, відомому українському історику, етнографу, поету, музиканту. За оцінкою історика Олександра Оглоблина, це був один з «найкультурніших людей тогочасної України».

1831 р. Маркевич видав у Москві «Украинские мелодии», де у віршах російською мовою оспівував героїчне минуле України. Від поезії він перейшов до історії та у 1842–1843 рр. видав п'ятитомну «Историю Малороссии». Ця книга, написана під впливом «Історії Русів» (тоді ще неопублікованої) і проникнута духом українського патріотизму, справила неабиякий вплив на сучасників, зокрема Тараса Шевченка.

Із Тарасом Шевченком Маркевич підтримував приятельські стосунки, вперше зустрівшись з ним ще 1839 р. у Петербурзі. У квітні 1840 р. Микола Маркевич у своєму щоденнику записав, що якийсь критик Кукельник «критиковал Шевченка, уверял, что направление его "Кобзаря" вредно и опасно». Пізніше поет присвятив Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий».

Дослідники біографії Тараса Шевченка констатують досить часті контакти поета та історика у наступні роки. У листі із заслання 1857 р. до сина Миколи Маркевича Андрія Тарас Шевченко писав: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці». Місцем зустрічей був і маєток Маркевича в Турівці. В академічній біографії Тараса Шевченка вказано, що «у його маєтку в с. Турівка він також бував». Остання зустріч, датована початком 1844 р., називається гіпотетичною: «Очевидно, побував Шевченко і в маєтку самого Маркевича в с. Турівка».

Крім Тараса Шевченка, Миколу Маркевича в його маєтку відвідував відомий російський офортист, гравер і художник Лев Жемчужніков. Він продовжив започатковану 1844 р. Шевченком серію «Живописна Україна», що подавала українські краєвиди, видатні події з історії України, картини з народного побуту. Зусиллями Жемчужнікова серія «Живописна Україна» була видана у 1861–1862 рр. як додаток до журналу «Основа». Жемчужніков був у дружніх стосунках з передовими представниками української культури, у тому числі із Шевченком, коли той перебував у Петербурзі. В Україні Лев Жемчужніков жив у 1852–1856 рр. Саме на ці роки припадає його спілкування з Маркевичем і відвідини Турівки.

Щоб завершити характеристику духовної атмосфери у Турівці часів Миколи Маркевича, зазначимо, що на його кошт і під його художнім керівництвом у маєтку діяв вертепний театр. Це означає, що загальний тонус культурного життя в Турівці був досить високий – театр без глядачів, здатних сприймати мистецтво, не можливий. Цими глядачами були не лише члени поміщицької сім'ї, гості із сусідніх маєтків і нечисленні освічені жителі села. На спектаклі запрошувалися близькі та друзі Миколи Маркевича з Києва, Чернігова, Полтави та інших міст. Цілком можливо, вистави вертепного театру в Турівці, зазначається в «Біографії» Тараса Шевченка, міг бачити поет.

Отже, коли на початку 40–х рр. XIX ст. молодий священик Іван Міхновський прибув до Турівки, це був своєрідний культурний центр, створений зусиллями шляхетного поміщика, ученого, музиканта і мецената, українського патріота Миколи Маркевича. Не викликає сумніву, що особа такого масштабу справляла значний вплив на всіх освічених жителів села. Не зайвим буде нагадати, це не був виключно інтелектуальний вплив: поміщик був справжнім господарем села і володів 800 душами кріпаків.

Невідомо, з якими політичними настроями прибув молодий священик до Турівки. У духовній семінарії йому прагнули прищепити великоруський патріотизм, відданість правлячій романівській династії, зверхнє, а то й неприязне ставлення до всього українського. Чи зумів він протистояти цьому тиску, чи виробив у собі досить поширену в ті часи «подвійну лояльність» (прихильне ставлення до Російської імперії — на службі, любов до рідного краю, до України — поза службою), чи навіть став українським патріотом — це запитання залишається без відповіді. Але цілком зрозуміло, що молодий священик не міг бути нелояльним до поміщика, навіть якщо б захотів. Влада поміщика в селі була майже безмежна, і він легко усунув би Міхновського з села. Але цього не сталося, і стосунки священика з відомим українським істориком продовжувалися понад 15 років, аж до смерті останнього 1860 р.

Статус священика диктував Івану Міхновському певні норми поводження, у тому числі й у стосунках з поміщиком, власником кріпаків – більшої частини місцевої парафії. Він був просто зобов'язаний відвідувати сім'ю Маркевичів, особливо у дні релігійних свят. Це було важливою частиною його священницької місії. Відносини цих двох освічених людей за роки спілкування, напевне, набули неформального характеру. Цьому могла сприяти і та обставина, що Церква Всіх Святих у Турівці стояла неподалік від поміщицького маєтку. Не викликає сумніву, що один з небагатьох освічених людей села, священик Міхновський мусив читати і знати твори Маркевича, бо необізнаність з ними, слушно зауважує Олександр Стовба, «могла бути образою для автора». Мабуть, не були таємницею для Міхновського і тісні зв'язки Маркевича з Шевченком; Міхновський міг бачити чи навіть спілкуватися із Шевченком під час його відвідувань Миколи Маркевича в Турівці.

Що ці передбачення мають під собою реальний ґрунт, свідчить стаття священика Володимира Міхновського, старшого сина Івана Міхновського, опублікована 20 січня 1902 р. в «Полтавских епархиальных ведомостях» під назвою «Освячення нового храму». Стаття присвячена новозбудованій у Турівці церкві, яку поставили замість старої, де Служба Божа велася впродовж 120 років. Саме у старій турівській церкві свого часу служив Іван Міхновський, і Володимир з гордістю пише про тісну співпрацю на духовній ниві свого батька з істориком Миколою Маркевичем.

Іван Міхновський прожив довге життя — 83 роки. Був він людиною величезної фізичної сили і, за свідченням дружини його онука, української акторки Г. Совачевої, міг зігнути мідну копійку між пальцями, а одного разу переміг у бійці з декількома рибалками — браконьєрами. Разом із тим — і це досить поширена в українських родинах ситуація, — отець Іван побоювався своєї енергійної дружини — Олександри Федорівни, яка завзято боролася з його шкідливими звичками, особливо з пристрастю до паління.

До своїх священницьких обов'язків Іван Міхновський ставився з великим сумлінням. Він був зразковим проповідником, за що керівники сусідніх парафій зверталися до нього не інакше як «шановний», а Полтавський єпископ навіть удостоїв його своєї похвали. У зв'язку з цим звертає на себе увагу твердження Віктора Андрієвського, що Іван Міхновський «свої проповіді виголошував тільки українською мовою, не зважаючи на сувору заборону російської цивільної й духовної адміністрації». Це твердження В. Андрієвський наводить без посилання на джерела, як гіпотетичне. Однак таке припущення не позбавлене реальних підстав. На практиці священик справді міг поводитися подібним чином, хоча з 1862 р. єпископами Полтавськими і Переяславськими призначалися виключно росіяни, які ревно слідкували за поведінкою церковнослужителів, у тому числі і за дотриманням ними мовного режиму під час богослужіння. Та життя примушувало інколи не звертати особливої уваги на порушення інструкцій. Російська мова, пересипана слов'янізмами, важко доходила до свідомості парафіян, відбиваючи у них бажання прислухатися до слів священика. Одну з таких проповідей, яку виголосив перед парафіянами новопризначений владикою священик Марко Балабуха, описує у повісті «Старосвітські батюшки та матушки» Іван Нечуй–Левицький: «Проповідь була довга, на давній церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько не тямила… Але Балабуха заговорився й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика»[36]. Цілком очевидно, що подібні «проповіді» підривали вплив і авторитет церкви, і церковні верхи змушені були заплющувати очі, коли той чи інший священик наважувався говорити зі своїми парафіянами живою українською мовою. Іван Нечуй–Левицький в автобіографії згадує, що його батько, який був священиком у Стеблеві Канівського повіту Київської губернії, «проповіді замолоду говорив по–українськи, записував їх і навіть послав до митрополита».

Про виголошення окремими священиками проповідей українською мовою збереглися свідчення також в інших джерелах. Але це не було масовим явищем, і таке поводження передбачало певні проукраїнські симпатії і громадянську мужність. Цілком імовірно, що саме так було з Іваном Міхновським. Принаймні, його дуже важко уявити в ролі Марка Балабухи.

Якщо у церкві мовний режим урядові та вищі духовні структури намагалися ще якось контролювати, то поза церквою вони були безсилі. У побуті священик був вільним у виборі мови спілкування і зазвичай вибирав рідну, українську. Нічого незвичайного у цьому не було. Царизм не зміг взяти під тотальний контроль усі сторони життя українського суспільства. Так, Олександр Лотоцький, відомий український політичний діяч кінця XIX — початку XX ст., вихований у родині священика, так описував світогляд свого батька: «Національне почуття його було щире, природне. Не робив він з того засадничої справи, — українська стихія для нього була надто натуральною, безперечною річчю, щоб над тим роздумувати, — і весь характер нашого родинного життя був суто український. Українська мова була виключною мовою спілкування і в нас, і в родині, і в зносинах з стороннім оточенням — з сусідніми священиками, з місцевою адміністрацією, з офіціалістами сусідніх маєтків і т. п.». Усе наведене вище дозволяє стверджувати, що Іван Міхновський належав саме до такого типу українських священиків.

Сім'я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. Про її склад пишуть О. Стовба та інші автори: три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка — Олімпіада. Утримувалася сім'я працею батька. Було також 17 десятин землі, із них 15 десятин — польової, а 2 десятини — присадибної. Ці дані наводить Сергій Шемет, який добре знав Міхновських, а також згадувана вже Г. Совачева. Про 15 десятин орної землі, що були у власності покійного священика Івана Міхновського з Турівки Прилуцького повіту, повідомляли у листопаді 1908 р. «Полтавские губернские ведомости». Звичайно, обробляти самотужки цю площу парафіяльний священик не міг. Орну землю він віддавав в оренду, за що оплачувалося навчання дітей. Сім'я не бідувала, хоча жила скромно, бо розраховувати на розкіш при таких прибутках не доводилося. До праці по господарству залучалися всі, у тому числі й діти. Звичка працювати на землі залишилася у Миколи Міхновського на все життя, і коли він став дорослим, то любив порядкувати в саду. Взагалі сімейний побут Міхновських був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Не випадково всі діти знайшли себе в житті й тією чи іншою мірою виявилися причетними до українського національного руху.

Старший син Володимир вирішив продовжити батьківську місію, закінчивши у 1874 р. Полтавську семінарію. До 1907 р. служив священиком у різних парафіях Прилуцького повіту. Відрізнявся незалежним характером, критикував церковну владу, в умовах революції 1905–1907 рр. підтримував контакти з українськими патріотами. Це стало підставою для його переведення в 1907 р. з рідного Прилуцького повіту до Роменського, де в нього не було ні знайомих, ні рідних.

Два молодші сини — Гаврило і Микола — пішли по цивільній лінії. Це була типова для сімей священиків ситуація. Наприкінці XIX ст. священику вже важко було одержати парафію, тому своїх дітей сільські батюшки відправляли в університети та інші цивільні (чи військові) навчальні заклади. До того ж російська православна церква разом із самодержавним режимом, якому вона була покликана служити, вступала у смугу глибокої внутрішньої кризи. Її авторитет у суспільстві падав, і бажаючих обирати духовну кар'єру ставало менше.

Гаврило Міхновський, 1865 року народження, після закінчення у 1886 р. Прилуцької гімназії деякий час навчався на історико–філологічному факультеті Київського університету. Цікаво, що у списках студентів він значиться на одному курсі з Михайлом Грушевським, у майбутньому видатним українським істориком. Однак з невідомих причин цей факультет він залишив і перевівся на юридичний. Пройшовши курс навчання, у 1890 р. був залишений в університеті для викладацької роботи. Але Гаврила приваблювала жива робота з людьми, і через деякий час він переїжджає до Прилук, де працює адвокатом. Дмитро Дорошенко, який відвідав Гаврила Міхновського в Прилуках навесні 1905 р., писав про нього у своїх споминах як про «рідного брата Миколи Міхновського, якого він дуже нагадував і обличчям, і всією своєю постаттю, і своїм патріотизмом в самостійницькім дусі»[43].

Єдина в сім'ї дочка одружилася із священиком Яковом Совачевим, зусиллями якого було завершене будівництво нової церкви в Турівці. У сім'ї Совачевих також виросли учасники українського національно–визвольного руху, серед яких був і Василь Якович Совачев, свого часу голова студентської української громади в Києві; у 1917–1919 рр. — член Української демократично–хліборобської партії, військовий лікар і начальник санітарної управи армії УНР.

Серед представників інших гілок роду Міхновських були також активні діячі українського національного руху. Найвідоміший з них – Юрій Міхновський, який народився в Золотоніському повіті, на батьківщині Миколиного діда. Навчався в Полтавській духовній семінарії, з якої був виключений за участь в національному русі на 4 курсі. Деякий час учителював, а у 1891 р. висвятився на диякона. У 1921 р. Юрій Міхновський став одним із співзасновників і єпископів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

В українській громаді Полтавської семінарії у другій половині 1890–х рр. поряд із Симоном Петлюрою активну участь брали два брати Міхновські. Їх імен Юрій Коллард, який наводить цю інформацію, не згадує. Напевне, вони також були родичами Миколи. В архівних фондах збереглися дані, що у 1890–ті рр. Володимир і Олександр Міхновські, студенти Харківського ветеринарного інституту, були членами Харківської студентської громади. Після утворення Революційної української партії вони стали її членами, а в 1903 р. були заарештовані за революційну діяльність.

Перелік учасників українського національно–визвольного руху – представників широко розгалуженого роду Міхновських — можна продовжити. Але у XX ст. цей давній український рід став відомим, перш за все, завдяки Миколі Івановичу Міхновському, наймолодшому в родині турівського священика Івана Міхновського.