| ВНИМАНИЕ! ПРОЧТИТЕ ЭТО ОБРАЩЕНИЕ!!! |
Place:Дударков
Материал из Родовод.
Дударков (Дударково) - село в Броварском районе Киевской области (раньше Остерский уезд Черниговской губернии Российской империи)
Центр сільської ради, якій підпорядковане і село Займище. За переказами першим поселенцем був чоловік на прізвисько Дударик або Дударко. В історичних документах згадується вперше під 1615 роком. В 1920 році тут було створено комітет незаможних селян. За переписом 1926 року село мало 387 дворів і 1280 жителів. В 1929 році створено колгоспи «Надія», «Червоний плугатар», ім. Шевченка. У 1932-1933 роках з с. Дударків виконавцями політики Голодомору було вивезено всі зернові і продовольчі фонди колективних господарств, всі продукти з селянських господарств. В результаті штучного голоду загинуло майже 15 % жителів села. Старожили пригадали прізвища 141 померлого голодною смертю односельця. Ця страшна цифра була б значно більшою, але сотні дударківських дітей вижили завдяки Івчуку В.Я., директору школи. Його ім’я з особливою вдячністю згадує покоління тридцятих років. Він був прекрасним учителем історії, турботливим директором, добрим господарем. При школі оброблялось вісім десятин землі, були корови, коні. Крім того, Василь Якович домовився з керівництвом Дарницького м’ясокомбінату, щоб діти після занять виходили на прополювання сільськогосподарських культур у підсобному господарстві комбінату. Платою за виконані роботи був черпак супу. В школі були організовані безкоштовні сніданки та обіди, а дуже бідним дітям давали додатково по шматочку хліба. Як усякий мислячий, талановитий українець, В.Я. Івчук був потенційно небезпечний більшовицькій владі, і одного весняного дня 1938 року сталася подія, яка всіх дуже вразила. Пролунав дзвоник на перерву. Діти забігали, загаласували. Тому мало хто звернув увагу на легкову машину, яка стояла біля воріт школи. Але раптом всі затихли і повернулися в бік правого крила школи. Від своєї квартири йшов Василь Якович. Чемно вітався з учнями, під рукою тримав невеликий згорток. Пройшов через шкільне подвір’я, сів на заднє сидіння автомобіля між двох супроводжуючих. Більше директора ніхто не бачив. Людина, яка стільки зробила для дітей, для села, для школи, бу
